Артем Лоік - Поговоримо?

І коридорами підборами,
ми зустрічаємось по-новому...
І ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

І сидимо за моніторами,
і коментуємо по-новому,
де ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

Не думав, що таке будеш писати,
про снайперів, про ногу і протез,
слова тонкі були, — тепер пузаті,
вони не поміщаються в протест!

Не думав, що таке будеш писати,
все просто, без метафор, як не як,
ти умнічав раніше, ніби Сартр,
ну а тепер читаєш для вояк!

Про мову голосиш неначе нацик,
на ЗСУ збираєш в інстаграм,
ти був нормальний, позитивний пацик,
хоч і бісив бувало наче храм.

Не думав, що тебе так перевзують,
і скільки платять, псевдопатріот?
Іди в окопи поспівай чи в амбразури,
ти лялька лиш у псевдо партій, от!

Чого мовчиш? Немає шо казати?
А «Звьоздная страна»? А Гріша Лєпс?
Твій реп для стада, як «Пузата хата»,
ти згоден? Да? Чи як в ЄС, то «yes»?

Чи ти повірив в неньку Україну?
У вольний лет її підбитих крил?
Вона лише для розпалу каміна
американських чи російських сил!

І коридорами підборами,
ми зустрічаємось по-новому...
І ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

І сидимо за моніторами,
і коментуємо по-новому,
де ми говоримо, говоримо, говоримо
різною мовою...

Не думав, що таке буду писати,
про снайперів, про ногу і протез…
Та я відкрию перед вами карти
і розповім детальніше про текст,

про те, як він з’являється під ранок
на білому німому полотні,
перу напитись я даю у ранах,
не на мені ці рани, а в мені.

А потім направляю те перо на
темряву, як ниточку свічі.
В човні до залізничного перона,
з квитком до Запорізької Січі…

Коли пишу, — не я пишу, а слово
бере і пише мною цю ріллю
рядка, я тільки рана у Іова,
я не співаю, люди, я болю!

Мені начхати, що мені говорить
у спину Вавілон мій чи то Рим!
Якщо я хворий, — я навіки хворий
лиш Богом, що спускається із рим!

Ти кажеш мене люди перевзули?
Лиш Бог стягнув пов’язку із очей!
І я згадав себе! Своє минуле!
Своє село, де крила із плечей!

Де я ішов до річки поруч з дідом,
просто ішов, без цілі і причини!
Де я щасливий, мене сонце сліпить,
а у очах сльозиться Батьківщина…

І літо моє, літечко і вишні…
Ти кажеш, перевзули мене? Як ті
слова твої у точку, бо так вийшло:
колись… Дитиною… В російські драні лапті!

Ти кажеш, я мовчу, та замовчати,
мене не змусять Лєпси у багні!
Просто я цілюсь в голови, — не в чарти!
Йому ж сказав і «нєт», і «no», і «ні»!

Ти кажеш, Україна для каміна,
та поперхнуться королі в оселі!
За рік ми стали твердо, як каміння
один до одного, і утворилась скеля!