Артем Лоік - Малюнок

Уночі пишу, читаю зранку,
одягаюсь і кормлю собаку,
з нею кішку, і іду на вулицю,
моє місто оживає вуликом…

У дворі собаку випущу, не стримую,
як свою вночі невиховану риму я…
Сонце світить і напевне посміхається,
а війна, неначе пляшка, не кінчається…

Чи то просто доливають суки літрами,
і ми п’ємо, і ніяк її не вип’ємо…
І крокуєм в синє небо знову синіми,
а цей світ внизу лишається із свинями…

У навушниках співає Латексфауна,
я наспівую їх пісеньку – проста вона,
може дійсно і мені таке забацати,
і сховати свої панчі десь за басом тим…

За вікном війна,
а я на, а я на цей біт
намалюю нам, люю нам
пісню най летить…

За вікном війна,
а я на, а я хоч на мить,
намалюю нам, люю нам
мир, в якому ми…

«Хай гримить на полі техніка,
тил тримає Полтавська політехніка…» –
бубоню під ніс і їду на роботу, де
керівник культури, волонтер я і т.д.

Не гвинтівки заряджаємо, а «радіки»
і концертами збираємо на квадріки,
тепловізори, машини, щоб у голові
якось виправдовувати те, що ми живі…

Сонце посміхається, цілуючи устами
наші очі, поки хлопців хапає до хмар…
тільки воїни не на небі, вони поруч з нами,
пам’ятай про це удома, даючи хабар…

І, поети, ми не маємо права мовчати,
треба виливати пісню у горло, мов чарку!
Хай пече, але беремо свою ноту вище!
Думав не грузити, вибачай, знову не вийшло…

За вікном війна,
а я на, а я на цей біт
намалюю нам, люю нам
пісню най летить…